Як часто доводиться чути
висловлювання скептиків про те, що все у світі вирішують гроші. Мовляв, навіщо
старатись і працювати над собою, якщо не маєш заможних батьків або впливових
знайомих. Молоді люди, впевнені у цьому, часто опускають руки. Проте є ті, хто
вірить у свою мрію і старанно та наполегливо працює заради неї. Це не вигадані
герої книжкових романів, а звичайні люди серед нас. Один із них – Тарас Саків.
За плечима цього 15-річного юнака із села Лучинці досвід гри у юнацьких
командах донецького «Шахтаря» і маріупольського «Іллічівця», а сьогодні він
футболіст молодіжної команди київського «Динамо».
- Тарасе,
розкажи, коли і як ти захопився футболом?
- Ця гра захопила мене з дитинства – тато завжди брав мене зі собою на футбольні
матчі, які були в нашому селі, а з 6 років возив на тренування у
Бурштинську футбольну школу «Енергетик».
- Ти
пам'ятаєш свою першу справжню гру?
- Звичайно, ті емоції і відчуття неможливо забути. Наша команда грала товариський
матч проти команди села Бовшів. Ми виграли 3-0, і я ще й забив один гол.
- Твоя
футбольна кар*єра почалась з перемоги. А як вона розвивалась далі?
- У 2011 році
«Енергетик» грав у Першій лізі на Чемпіонаті України. У кінці сезону на матч
приїхали селекціонери із «Шахтаря» і запросили мене на оглядини у Донецьк.
Я поїхав туди на тренування, згодом на збори. В результаті отримав офіційне
запрошення у молодіжну команду .
- Тобто у ще
доволі юному віці тобі довелось переїхати у інше місто?
- Так, перші два тижні було трохи важко адаптуватись до нового ритму життя,
російськомовного спілкування, незнайомих людей. Але у колективі ми швидко
потоваришували. Мета мати сильну команду і майстерно грати об*єднала нас,
хлопців з різними характерами з різних куточків України. Розумієте, у футболі
немає політики, упередженого ставлення чи міжусобиць. Коли виходиш на поле, ти
відповідальний за кожен свій крок, бо від нього залежить не лише твоя доля, але
й майбутнє членів твоєї команди. Тож треба бути максимально зібраним,
підтримувати один одного і грати пліч-о-пліч.
- Футбол
доволі складний вид спорту. За перемогами стоять і фізичні навантаження, а
деколи навіть травми…
- Це справді так. У «Шахтарі» я травмувався і певний час мені було важко грати,
виходив переважно на заміну. Тому тренери запропонували перейти у інший
футбольний клуб, аби відновити здоров*я. Тож у 2012 році я грав за маріупольський
«Іллічівець». Цього літа, коли приїхав додому, передзвонили з Києва і сказали,
що старший тренер дитячо-юнацької футбольної школи «Динамо» Олександр Іщенко,
запрошує мене у свою Академію. Я погодився і без жодних оглядин мене одразу
офіційно взяли у команду.
- Розкажи,
як відбувається навчання у київській футбольній школі?
- Зранку у нас звичайні уроки, як і у всіх школах. Після цього обід і двогодинне
тренування. Увечері вчимо домашнє завдання, відпочиваємо. Якщо у когось низька
успішність з шкільними предметами, його залишають на додаткові заняття з
вчителем і не допускають до матчів. Тобто педагоги слідкують, щоб ми здобули
якісну освіту. За погані оцінки і поведінку можуть навіть виключити з Академії.
- Чи
сподівався ти, коли ще тренувався у Бурштині, на такий розвиток подій і
запрошення до Києва?
- Якщо чесно, то ні. Але це ще раз доводить, коли стараєшся і любиш те, чим
займаєшся, тобі обов'язково пощастить.
- А
батькам доводилось вкладати кошти у твоє захоплення футболом? Чи твій успіх
повністю залежав від працьовитості і таланту?
- Навчання і тренування у футбольних школах зовсім не вимагали від моїх батьків
грошей. Академії беруть на себе усі витрати пов*язані зі своїми учнями:
проживання, харчування, одяг, освіта. Для нас усе безкоштовно. Але заслуга моїх
батьків у тому, що вони відкрили для мене цей вид спорту, відвели на
тренування, навчили працювати над собою. Також завдячую тренеру футбольної
школи «Енергетик» Володимиру Федорняку. Він став для мене не лише першим
наставником, але й другом і мудрим порадником.
- Які
плани щодо футболу у тебе на майбутнє? Про що мрієш і як бачиш свою кар'єру?
- Зараз я навчаюсь у випускному класі. Сподіваюсь на подальше запрошення у динамівську
команду Ю-19. Футбол – це моє життя. Щоразу, виходячи на поле, відчуваю
урочисте хвилювання, а потім доторкаюсь до м*яча і будь-які переживання
зникають, забуваю про усе на світі і повністю віддаюсь грі. Я щасливий, що маю
змогу займатись улюбленою справою і мрію досягти у ній успіху та грати в
основному складі.
За матеріалами сайту http://rogatka.if.ua
